Ми посадим калину у себе в городі,
Ту калину, що люблять і славлять в народі,
Нашу радість сумну, нашу втіху єдину,
Ми посадим у себе червону калину.
Є на світі плоди і дерева незнані:
Помаранчі, цитрини, кокоси, банани,
Виногради солодкі, інжир і маслини,
А для нас наймиліша – червона калина.
І наїдку мало, й краса небагата,
Не вистигне влітку, терпка й гіркувата.
Восени червоніє, а спіє – в морози.
І не ягоди в неї – кривавії сльози.
Чумаки від’їжджали в далеку дорогу
І калину везли, проти лиха підмогу.
Запорожці пили із калини напій,
Як за правду і волю виходили в бій.
Ми в калині родились, в калині зростали,
В калинові сопілки журбу виливали,
І калину на серці несли в домовини,
На могилах у нас виростали калини.
І цвіла наша доля калиною в лузі,
Розливалась піснями в скорботі і тузі.
Стали душі у нас і терпкі, й гіркуваті,
Бо калинове горе живе в нашій хаті.
Нас давно, як калину, отак поламали,
Як калину червону, в пучки пов’язали,
А ми пута розірвем і будемо жити,
І калину червону ми будем садити.
І садити, й любити, і ніжно плекати,
Їсти ягоди з неї, терпкі й гіркуваті.
Хай нам стукають в серце калинові сльози,
Щоб ми більше не гнулись в негоди і грози.
Розростуться, розквітнуть гаї калинові,
І сопілки заграють мелодії нові,
Кожну душу зігріють, застиглу й холодну,
І розбудять і славу, і силу народну.
То ж давай-но посадим калину червону,
Нашу радість гірку і від зла охорону,
Ми у неї здобудемо мужності й сили,
Щоб калиновий край врятувать від могили.
