Гори плечима загати,
щоб не зсувалися на неї по ночах,
аби опівночі циганка в кожне з вікон
беззубо не всміхалася до неї,
аби в теменнім лісі їй, самій,
не привиджалися біленькі гуцулята.
Лиш не тривож. Хай спить. Хай все забуде.
А сам, як дощ — аби не розбудити —
тихенько вийди з двадцяти двох літ,
оглянься ще —
і перестань,
як дощ…
