Час так прудко збігає:
вже й ніколи жить,
не зупиниш його владним окриком:
“Стій!”.
Поховайте мене
там, де мати лежить,
за ставком, за ліском,
в черемшині густій.
Не викошуйте трав і колючих ожин –
буде ж боляче лунам ходить по стерні!
Я незатишно так і невтішно прожив,
тож, мабуть, заслужив тихосну в тишині…
