Графська манія – вірші писати –
Вельми тонке і шляхетне заняття.
* * *
Ні про що мені в полі не кажіть.
Чую – не глухий: колоски шумлять,
Що ростуть вони на крові чужій,
Щоб вцілілих нас хлібом годувать.
Бачу – не сліпий: німці тут лежать,
Знаю – не дурний: воріженьки злі.
Але буду я вирощене жать
На чужій крові – на своїй землі.
* * *
Посміймось, українці, над собою,
Щоб тошно стало нашим ворогам!
* * *
Так і бачу я ту березневу розбурхану повінь:
Через отвір у хатній стіні
Моє ліжко, мов човен біблейський, вигулькує
На розхитане плесо,
І пливе по Сулі, по Дніпру і по Чорному морю.
Мимо марківських снів, мимо тиші полтавської,
мимо
Сновидінь України про давні пороги
дніпровські…
* * *
…І не кожному бути Шевченком.
Треба ж бути комусь і його антиподом –
Верлібристом широкого профілю.
* * *
Не хочу сьогодні голитись, бо холодно,
Бо настрій поганий, бо нічим поснідати,
Бо чоботи рвуться і грошей немає
Й ніхто мене, сивого, більше не любить…
* * *
Єдиний мій співбесідник – поезія…
* * *
Два знаки: запитальний і окличний.
Між ними відстань –
Все моє життя.
* * *
От якби була у мене клуня
Та якби були у клуні двері,
Я зробив би з дощок домовину –
Про своє майбутнє не журився б!
* * *
Доволі я обдурював себе,
Що небо пролісково голубе,
Лінуючись угору подивитись.
* * *
Рекламують котячі харчі –
Щонайвищий ґатунок!
І бурчить невдоволено так уночі
Мій смертельно ображений шлунок.
* * *
Все протекло межи пальців:
Пісок, і вода, і життя…
* * *
Я вибрався з черги без хліба –
Дарма! Ми ж не хлібом єдиним…
* * *
Ганьба! На лисину Вождя
Накакав Голуб Миру…
* * *
А Київ – стоїть!!!
А Дніпро повноводний – тече!!!
І князь Володимир
Хрестом осіняє Вкраїну!
* * *
І ті, і ті, і ті – талановиті!
У кожному вогонь святий горить,
І всі шляхи-доріженьки відкриті
Для самородків:
Твориш – ну й твори…
Нема нікому ні до кого діла,
Ніде ніхто нізащо не спита,
Чого б душа митця іще хотіла
Крім ланцюгів, каміння і хреста.
* * *
Шкода, що не дожив Хрущов, –
Ми всіх у світі перегнали!
* * *
Це б місцями суддям помінятись
Із тими, кого вони судили:
Потебеньку з Горинем, скажімо,
Шишкіну, приміром, з Чорноволом…
Парадокс у світі парадоксів!
Але ж зовсім не парадоксально:
Майже попліч,
У Верховній Раді,
Засідають судді і злочинці…
Справжні судді і злочинці справжні!
* * *
Всю ніч видувало з квартири тепло,
В шибки торохтіло
І грюкало в двері, і нічим було
Зігріти і душу, і тіло.
І вили собаки десь там, за вікном –
Такі ж бо самотні!
Й ніякого відгуку серцю…
Все’дно
Що в мертвій безодні!
* * *
Якби прошмигнути в застійні часи –
Я там би наївся, я там би напився,
Набив би мордяки вождям і вожденкам
І втік би ізнову в сьогоднішній день!
* * *
Це б згодилась махновська тачанка!
* * *
З чого ж почати свій день?
Такі голубі перспективи
Намітила телереклама!
* * *
Пишайся, Росіє! Твої «демократи»
Традицій старих не порушать –
Не тільки «молодшого брата»,
А й матінку рідну задушать.
* * *
Аж на чотири кілограми сала
Спромігся я за місяць заробити…
Без сала Україна помирала,
А з салом Україна буде жити!
* * *
Як відокремити болісне, змучене «я»
Від монолітного і безстороннього «ми»,
Жити як далі?
Мусить у кожного й камера бути своя
В братській могилі суспільства-тюрми –
Це в ідеалі.
* * *
Мій читач потенційний – це той,
Чиї думи я втілив у слові
У часи глухоти й безгоміння.
* * *
Загадкова Росія – колиска
Леніна і… Жиріновського!
* * *
Всього набачивсь на базарі –
Колись онукам розкажу!
* * *
Хоч головою бийсь об стіну –
Не співчувань тобі, ні втіх,
Ані надій на переміну
(Хоч головою бийсь об стіну!) –
Лиш недругів зловтішний сміх.
На негараздах України
Гендлюють з розмахом вони,
Зневір’ям душу отруїли
(На негараздах України!)
До глибини, до глибини.
Та все одно кажу постійно:
Змиритися – найтяжчий гріх!
І знов стою за самостійну
(За одностайну та постійну!)
За незалежну від усіх.
* * *
Не чую, хто іде,
Не бачу, хто такий,
Можливо, новий привид комунізму…
* * *
Не широка вже країна рідна –
Видно всім, хто вільно диха в ній.
* * *
Амплітуда моїх почуттів:
Полюбив – розлюбив – зненавидів.
* * *
Мене собаки люблять –
Я для них,
Напевне, значу більше, ніж людина…
