Куди ж тепер податися мені,
Колишньому, даруйте, селянину
Колгоспному?
Я, був, розправив спину
Господарем у вільній стороні
І синьо-жовтий прапор привітав,
І поклонився тризубу-гербові,
Сяк-так заговорив на рідній мові
І принагідно Біблію дістав,
Придбав портрет Шевченка я…
Та ось
Потроху вже до тями повертаюсь,
В самого себе з подивом питаюсь,
Де все поділось: вкралось, пропилось?
Моя свобода – старцеві вона,
Виходить, ні до чого…
У народу,
Разом зі щастям,
Вкрала і свободу
Сучасна урядова старшина.
Мої переконання – що мені
Дали мої святі переконання?
Доведений до тихого конання,
Мовчу патріотично в тишині
Холодної оселі.
Ні гроша,
Ані харчів таких-сяких немає –
Однісінька поранена душа,
Яка ні сну, ні спокою не знає,
Бо витіка по краплі в порохно,
В золу ідей і світлих ідеалів…
Доба штормить у надцять, може, балів,
І корабель надії йде на дно.
А хтось іще й вигукує: “Віват!”.
А дехто репетує: “Комуністи
Тобі дадуть попити і поїсти”.
А багатьом ще сниться старший брат…
Доволі вже! Наївся і напивсь,
І набратавсь до несхочу. Доволі!
Всіх розпізнав. Такого надививсь –
Хоч вішайся у полі на тополі.
Та я цього ніколи не зроблю
На втіху ворогам і воріженькам –
Є в мене Україна, бідна ненька,
І я її, знедолену, люблю!
