Любов дрімучою була,
Без висновків свідомих,
Вона нікуди не вела
Із обширів відомих:
Село та ближні хутори
Єдиної сільради…
Окрім Холодної Гори,
І не було принади.
Читав, звичайно, про краї
Широт чужих, далеких,
Куди літали солов’ї
Щоосені
Й лелеки…
У школі вчили,
Що Москва –
Найкраща, наймиліша,
Та то були лише слова,
Одні слова, не більше…
Щоліта соняхи цвіли
І зріли на осонні,
В бережині Сули скубли
Траву-отаву коні.
Я пас корів на вигонах
І зі штанців поволі
Я виростав,
А вітер пах
Все дужче духом волі!
Все дужче пах мені щодня,
Бентежачи наївну
Дитячу душу…
Я в піснях
Вже слухав Україну,
Вже бачив Київ і Дніпро,
Мені відкрилась мова –
Народу нашого добро
Й життя першооснова.
Мене обсіли чудеса,
Дива заполонили –
Я перші вірші написав
У затінку калини.
І в них ішлось не про Москву,
Не про якісь Курили –
Про Україну зорьову
Слова заговорили.
Любов дрімуча і сліпа
Поволі прозрівала:
Вона в моїх лісостепах
Зозулею кувала;
Співала в росяних полях
Вона перепелино
Й мене виводила на шлях:
“Іди у світ, дитино!”
І я пішов тоді у світ,
Об’їздив півкраїни
Й не бачив за півсотні літ
Другої України…
Одна вона у нас,
Одна,
Єдина й неділима,
Зо всіх околів вирина,
Встає перед очима;
Тривожить серце,
І його ж
Надіями втішає…
Святий,
Аж молитовний
Дрож
Мене не полишає!
Жертовно-гострий
Вічний біль
Не крає – розриває…
О, не питайте:
“Ти звідкіль?” –
Нема її, немає
Тії Вкраїни!
Є мана,
Що вводить нас в оману:
То потопа,
То вирина
Щораз із-за кургану;
То вирина, то потопа…
А ми у власній хаті,
Мов до ганебного стовпа
Злидотою прип’яті.
Не лише з Прип’яті біда
По водах і по суші –
Гнила
Московська
Стріль-вода
Струїла наші душі.
Верховна Рада в нас –
Чужа
(Чужіших не буває!),
Москаль гострить на нас ножа,
Хохлюга помагає.
Нас обідрали до кісток,
Та ще й до серцевини:
У нас,
Як випаде наш строк,
Не буде й домовини!
Нам рот заткнули,
Нам язик
Заціпило,
А мова…
Немає мови – тільки крик.
Немає слів – полова.
Яка державність?
І чия?
Я знаю, що не наша.
Традицій наших течія
Пересихає…
Чаша
Все порожнішає –
Добра
Від зла ж бо не буває:
Не буде скоро вже й Дніпра,
Пракорінь вигибає
В землі отруєній…
Хохол
З червоним партбілетом
За білокам’яний престол
Готов лягти скелетом.
Він до Москви –
Хоч так, хоч сяк –
Все проситься у прийми…
(Наш Моїсеєнко, земляк –
Земля його не прийме
Вкраїнська!
Пещений Мороз
Та іже з ним – герої:
Їм подавай чужий навоз,
Бо власні перегної
Смердять, розпещеним).
Така
Сучасна Україна:
Гірко-солона,
Прегірка,
Згорьовано-чаїна.
Немов омела на вербі,
Що хилиться низенько,
Сидять у неї на горбі
Ткаченко й Симоненко,
Та ще й підспікер Мартинюк –
Комунівська нікчема,
Та Козолупенка онук,
Мій землячок
Марчéнко…
Моя ж у виріях літа,
У вимріях, у мріях,
Її священна висота
В захмар’ї десь міріє.
Вона ще буде – золота,
Вовіки незнищима,
Душею чиста і свята,
І з карими очима!
Її сподівану яву
Побачу хоч на схилі
Життя…
Якщо ж не доживу –
Відчую і в могилі…
