Мамо,
Я до вас добирався, як міг, з Казахстану і Півночі,
З дивовижного Кам’янця і неповторного Львова,
Із Луганська й Москви… Ви чекали мене,
Виглядали з хрещатих барвінків,
Запахущих бузків і сліпучо-квітучих черемх…
Серед поля безмежного тихо вмирала оаза:
Переводився сад; перероджувавсь диво-лісок;
Витікали ставки; криниці заростали травою;
Зарівняла могили радянська байдужість тупа…
Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні.
Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець.
Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки
Заплели ту галяву, де годі й могилку знайти!
Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій;
Я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву:
«Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню –
Я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…»
Сирота-сірота… Я лечу крізь життя метеором!
Я безбатченко вічний, та роду свого не зганьбив.
Я не став бур’яном – непокірний і щирий надміру,
Я порвав свої пута колгоспні, я втік із села. Я збагнув,
Що Вітчизна – ніщо без батьківської ласки,
Материнської ніжності… Мамо, я ненависть ніс
До Вітчизни тієї, яка відняла в мене батька і матір,
Розтоптала мій хист і зневажила світлий талан!
Я живу іще, мамо. Вірніше, я ледь животію,
Помираю повільно в чужому для мене краю,
І не маю копійки – купити квиток і приїхать –
Вже востаннє! – до тебе, до витоків, до праоснов.
Я люблю вас, матусю, дарма, що ніколи не бачив,
Не смоктав молоко з найсолодших у світі грудей…
Привезли вас, матусю, казали мені односельці,
Молоду і вродливу, із глинища – вже неживу.
Одягла вас бабуся в усе полотняне, пречисте,
Притулила сиріток до ваших натруджених рук…
Чом ви, мамо, мовчали? Нічого мені не сказали?
Чом ви, мамо, пішли й не сказали нічого мені?!
