Не сподівався перейти межу
Тисячоліть… Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.
Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку зненавидженім. Надіюсь,
Що з новим світом все ж порозуміюсь
Й старий менталітет свій збережу.
На березі Лугані – три верби
Зажурено схилились над водою,
І земляки поважною ходою
Відходять за Вергунські пагорби.
Там – цвинтар. Там багацько вже лежить
Ровесників моїх і вихованців,
Літературних бувших новобранців –
Покіс в покіс… Повальна сіножать!
Мене також невдовзі покладуть
В кінці покосу, біля огорожі,
Де ті ж плакучі верби на сторожі
Стоять в зажурі – мимо не звернуть.
Лежатиму я тихо під хрестом
Сосновим чи залізним – однаково
Покійнику, чиє останнє слово
Господнім перехрещено перстом.
Вінків не треба. Тільки б знамено
Державне лопотіло наді мною
І помаранчем крилося весною,
Нев’янучим було, немов руно.
Вдова невтішна чарку наповня,
Хліб-сіль кладе на вінця… Перехожі
Ходу притишать біля огорожі,
Козак припне до пня свого коня…
Дочка приїде. Їй не вистача
Скупої ласки батька. Як без нього
Самотньо їй! Нема ніде нікого,
Нема кому приткнутись до плеча.
Луганськ – село велике. В цім селі
Нема провідника ачи пророка,
І вся Совєтська вулиця широка
Десь губиться за містом в ковилі.
Всі друзі – під травою залягли
Довічно… Не збудити вже нікого
Для щирого подвижництва святого
В краю плакучих верб і ковили!
Мірошниченко Коля відійшов
За Деркул, за Айдар, за річку Удай,
Трава над ним лисніє, ніби шовк,
І місяць опівнічний, мов полуда,
Жовтіє попід хмарою. На шлях
Від Біловоддя до Новочеркаська
Виходять джури… В росяних полях
Чатують на людей в рогатих касках
Донські бандити. Їхній отаман
Привів їх на луганське прикордоння,
Аби чинили глум і беззаконня,
Медведєвський виконували план.
Від зазіхань свій край не вбережу
Ні діями, ні словом, ні клятьбою –
При огорожі тихо я лежу,
До краю невдоволений собою…
