Чудне дівча, хоч їй за п’ятдесят
(І з вигляду – цілком дозріла дама),
Та, бачте,
Про едемський марить сад
І юного, цнотливого Адама.
Віршує про кохання неземне,
Розкуте і прапервісно-шалене,
Спокушує осіннього мене
На те,
Що вже залежить не від мене.
Їй-право, я дивачку не суджу,
Висміювать її також не смію –
В уяві біля ніг її лежу,
Насправді ж перед нею бовванію
Адамом остовпілим,
Без надій
На призабуте вже гріхопадіння…
О Господи, прости й не пожалій
Для мене всепрощенного терпіння!
