Іван Низовий – Новела-спомин: Вірш

Було найлегше вижити малечі
Від березня й до пізньої пори,
Лиш не лінуйся дуже,
Злазь із печі,
Виходь надвір –
Що хочеш, їж, бери:
Щирицю щиру, грицики солодкі,
Листочки з липи, щедру лободу,
Акацій цвіт, будяк, рогіз болотній,
Оскомуваті яблука в саду;
Дери по дуплах яйця гороб’ячі,
Сорочі – по високих яворах…
Худющими були роки дитячі,
Однак була щаслива та пора!
Здавалося: в селі твоїм бідують,
Буває, що від слабості і мруть,
Зате ж повсюди
рай земний будують,
Про голод і не знаючи, мабуть.
То й що, коли і просвітку не знають
В щоденній праці наші матері,
Зате – в кіно ми бачили – сіяють
Кремлівські зорі – щастя ліхтарі!
Нічого, що коростяві ми стали
І ні в чому піти у перший клас,
Зате великий, рідний батько Сталін
Цілодобово думає про нас!
Його постійні клопоти-турботи
Всім додають снаги на світі жить…
Одна лиш Божа Мати, від скорботи
На покуті чорніючи, мовчить.
Та ще моя кульбабочка-бабуся,
Яка боїться змалечку гріха,
Увечері і вранці на Ісуса
Все молиться
І нищечком зітха.