Останню переходимо межу…
Сьогодні ми розділені межею
На рівні дві частини.
Я сиджу
Іще по сей бік –
Осені іржею
Роз’їдена душа…
А по той бік,
На цвинтарі німого супокою,
Лежать найкращі.
Їх із року в рік
Все більшає.
Лінивою рікою
Тече життя – останніх вимива
Зі свого русла
І відносить в Лету.
А що мені лишається?
Слова.
Думки сумні
Та чай під сигарету,
Та відчай самоти,
Та відчуття
Свого – уже близького – переходу
Через межу,
В довічне небуття,
В небачену,
В незвідану свободу…
Іще сиджу по сей бік.
Ще лежу
В траві густій
Під білим весноцвітом,
Тривожно споглядаючи межу
Між нашим
І ненашим-нашим світом;
І дорожу останнім:
Цим листком
Пожовклим,
Цим димком від сигарети,
І цим рядком –
Вузесеньким містком,
Що ним пройти спроможні
Лиш поети…
