Полечу не від Сяну до Дону,
обидва нагостривши крила,
а додому (якого ще дому?),
до села (до якого села?).
В синю Ворсклу зронивши пір’їну
і сльозу (це ж од вітру!) на Псло,
на Сулу, в лободу, в кураїну
опущуся: а де ж те село?!
Поблукаю в гаю – пошукаю
те святе, що покрили гріхи
позолотою брехень… Без краю
і кінця – лепеха й лопухи!
– Мамо, мамо! – сльозою вдавлюся,
об коріння спіткнуся в траві:
Вашим сином я, сивий, зовуся
недарма ж – я вам внука привів.
Де ви, мамо, в траві чи в росі ви,
чи в хмарині, готовій тужить
сльозотечею, пізнім посівом
жит, яким вже ніколи не жить?..
