Іван Низовий – Сестрі Людмилі: Вірш

Присядь, Людмило, і не клопочи –
Я не голодний, я не хочу пити,
З дороги я в готелі відпочив,
От лиш гостинця не спромігсь купити.
Це ж скільки літ у тебе я не був?!
У наших діток є свої вже діти,
Тож не годиться гудити судьбу
Й самих себе не варто нам жаліти.
Ми постаріли. Сили вже не ті.
І час не той, щоб замки будувати.
Та в нашому сирітському житті
Ще й не таке було, якщо згадати.
Прости, сестрице! Я не генерал –
До старшини – і то не дослужився –
Зі свого недолугого пера
Ні славою, ні грішми не розжився.
Нічим відчутним не допоможу,
Хіба що словом трішечки розраю
Та ще скажу, що дуже дорожу
Тобою, хоч і рідко приїжджаю.
Посидьмо тихо, мовчки. Прихились
До мене, до сивин моїх і зморшок.
Усе хороше, що було колись,
Згадаймо:
Дріботить липневий дощик,
А ми в дуплі з тобою
Обнялись,
Немов більчата…