На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.
– Кажи, Сократе, п’яний волоцюго!
Яка крамола у твоїм зізнанні:
«Я знаю те…
(Сократ розплющив око…)
…що…
(Друге око знехотя розплющив…)
…не знаю…
(Позіхнув…)
…анічогісінько»?
Сидів собі, мов птаха у гніздечку,
В не по-домашньому гостинній
Клітці,
Такий (тепер – навіки) недосяжний
Для злого часу
І для злого світу.
Він думав про Елладу-недоріку.
Про те,
Що народився надто рано
І що його ніхто не розуміє:
Ні люди, ні каміння, ні боги.
А «судді»
Ті думки його читали…
– Помри, Сократе!
(Він заплющив око…)
– Скажи що-небудь.
(Він заплющив друге…)
– За чим шкодуєш?
(Позіхнув зі смаком…)
А очі
Під повіками
Сміялись.
Лютують «судді». Водяний годинник
Відлічує секунди і століття.
Середньовіччя…
Грім Балканських воєн…
Мертвотна квітка чорного фашизму…
Гуде майдан…
Руйнується Акрополь…
Іржавіє тисячолітня клітка;
Презирливо хропе в ній грек великий:
Оновлена Еллада
Йому сниться.
Вриваються у сни фашистські марші…
Гримлять
Теодоракіса мелодії…
Здригаються повіки
грека древнього –
Ось зараз,
зараз
істина
прозріє!..
