Те, що вигадав я знічев’я-
Все збулося. І ти – прийшла,
Зруйнувавши мене дощенту,
Розрівняла і возвела
На руйновищі новохату,
Новодушу і новобіль,
За витрату немоїх несплату
Геть прогнавши мене звідтіль
І звідціль. Звідусіль прогнала…
Тож мене взагалі нема?!
“Як – немає?” – аж заволала
На півсвіту душа німа.
“Як нема?” – стрепенулося тіло,
Що затерпло від холодів…
Одновимірно, чорно-біло
По життю я промиготів.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Лети, мій лист, під вітру свист
- Попередній вірш → Іван Низовий – Люби мене – колись ти заклинала
(Оцінок ще немає)