Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора накривала.
Її, за повір’ям,
Іще Крамаренко саджав,
Сучасник Мазепи, –
Отож не одне покоління
Вбирало очима
Красу білоцвітну…
Вважай,
Та груша
Історію нашу
Скріпляла корінням.
Над нею громи розверзалися
І блискавки
Палили її –
На корі залишалися
Шрами…
Стояла віки.
Та знайшлися-таки лайдаки –
Добили красу
Гільйотиною
Пилорами.
Здається,
На тому
Й скінчилась епоха
Добра
(Воно ж, хоч маленьке,
Тулилось до стовбура груші)…
Усе вимирає.
Непам’ять й сліди постира.
Втечуть криниці животворні
І витечуть душі.
Та ми ж бо самі
Мордували себе і товкли,
Списавши свій гріх
На Гатила або ж на Батия, –
Колись-то ми й справді
Великим народом були.
Тепер же ми – етнос,
Пістрява юрма гнучкошия.
Ми лаємо всіх!
Ми не гідні Мазеп і Петлюр,
Що й справді шокують
Уяву ліниву та хвору,
Ми сторч головою
Пірнаємо в море зажур,
Щоб знов нахлебтатись
Солоно-гіркого мінору.
…Я знову шукав
Ту місцину,
Де груша росла, –
Бодай би хоч пагін проклюнувсь який
На руїні…
Мов повінь злизала,
Мов буря дощенту змела
Мою Україну –
Немає її в Україні!
