Спасибі, мамо Насте, за життя,
а за сирітство я не ображаюсь –
світ по війні як-небудь заврожаївсь,
щоб не пропало в нім чуже дитя,
покинуте всіма… В буянні жит
від голоду не вмре нічийний хлопчик,
і в зграйці гороб’ячій – сам горобчик –
клював безсмертні зеренця: жив-жив…
Жив-жив, хоч босий, голий, – то дарма:
клював зерно – в колодочки вбивався –
злітав і падав… так і розлітався,
самотній, між світами чотирма.
Живучий, видно, корінь родовий –
нема такого в нації ні жодній,
пригніченій, як наша, несвободній
століттями – а корінь, бач, живий!
Я – Низовий по батькові, а міг
писатися таки ж Великородом,
пишатись материнським давнім родом,
що весь в епоху сталінську поліг…
Хоч міг би, та – не зміг: таємний зміст
моєї драми полягає в тому,
що батька не віддам я вже нікому –
він лишень мій, дарма, що комуніст,
дарма, що помилявся…
Саме так –
він помилявся,
й зрозумівши згодом
свою помилку,
проклятий народом,
пішов у безвість.
Цей протестний знак
я оцінив як подвиг.
Тож ношу
провину роду батькового…
Диха
в потилицю мені той повів лиха
далекого – на давність не спишу
родинну драму.
В снах і наяву
приходить батько
й за свою провину
вимолює прощення;
просить: “Сину,
не прав ніколи справу неправу
в ім’я ідей лукавих…”.
Все було
в житті моїм:
творилося злодійство,
видаючи себе за добре дійство,
яке село поставить на крило
й життя покращить сиротам війни
і долю розкріпачить…
Забрехався
той, що вождем і батьком називався
всіх сиріт, винуватих без вини.
Державний лад тримався на брехні.
Задурений народ пройнявся страхом
не перед турком, німцем а чи ляхом –
свої були небачено страшні,
нечувано жорстокі…
Смерть вождя
відкрила хід назрілій вже епосі,
і я, селюк, що виріс на горосі,
до міста втік, полишивши рудян
в гороховому царстві…
Сто вітрів
мене по світу білому носили,
і я поволі набирався сили,
аж поки і до рекрутства дозрів,
до муштри. Вчителі-військовики
зробили з мене (о, мої хвороби!)
“захисника” такої супер-проби,
що дивувала всі материки.
Опісля всіх “радянських переваг”
я мимоволі став антагоністом,
відвертим, впертим антикомуністом,
що волі анархістської забаг.
Мені у світ відкрилося вікно,
переді мною розламались мури,
і я пристав до табору Петлюри,
й мене манив на вольницю Махно.
Затим я до бандерівців пристав,
бо вчивсь у Львові, в університеті,
де вчили – по Франкові – на поетів
й де кожен третій дисидентом став.
Спасибі, доле, за такий “кульбіт”:
приїхав я в Луганськ із Львова-міста
з вінцем терновим націоналіста
й ношу його відтоді сорок літ!
Держава є від Сяну аж по Дін,
але нема державницького вмісту
в цім вакуумі – шастаю по місту
і в смозі задихаюся рудім
один, мов перст; і нікому сказать
“Добридень!” – рідну мову тут добили
регіональні зверхники-дебіли,
яких тут розплодилась ціла рать!
Лиш спогадами гріюсь – не вином –
в самотині, бо вимерли всі друзі,
живу в такій тугій перенапрузі,
що серце б’ється, наче метроном.
А за вікном – реваншева пора
вкраїноненависницької раті,
на цьому шабашевім антисвяті
усе святе для мене вимира.
Який життєвий підсумок зроблю,
я ще не знаю і не хочу знати,
лиш відчуваю: хочу всіх обняти,
кого я ще, зневірений, люблю!
