Живу в чужому вирії,
А втім
Інстинкт не пригасає:
Іздалека –
Немолодий, притомлений лелека –
Знов навесні
Шукати рідний дім
Лечу наосліп.
Трудиться крило
З останніх сил,
Правдивіше – над силу:
Ось-ось впаду,
Знайду свою могилу
Не там,
Де серце вибрало, було, –
В своїм селі прадавнім на Сулі,
Де корінь мій без крони засихає…
Однак лечу туди, де вже немає
Моїх слідів – сховалися в землі,
В чорнозем перетліли, в тишу піль
Переболіли. В терпкість перегною
Перетекли. Зосталися зі мною
Лиш спогади і невимовний біль.
Лечу туди… Втікаю від біди,
Щоб там – але вже з іншою бідою –
Зустрітися…
Щоб гіркоту запою
Залити чистим струменем води
Жалю і покаяння…
Щоб мені відтерпло,
І полегшало,
І стало
Біди своєї власної замало
В бережині Сули, в самотині…
Щоб я запрагнув іншої біди,
Яка для себе винятку не просить,
Яка сама себе в собі ж і носить,
Крізь сльози посміхаючись завжди…
Живу в чужому вирії…
І вже
Пора вертати з вирію додому,
Допоки ще гулке відлуння грому
Не сповіща про лихо нечуже.
