В. Б.
Оце б ліричному піїту
по кільцевій навколо світу
у голубенькому трамваї…
Але ж кондуктор відповість,
що навіть і стоячих місць
у тім трамваї вже немає.
Якщо ж іти – то ліпше з другом
і, певне, з пляшкою вина,
яке розчинить нашу тугу
своєю істиною дна.
Йдемо неспішно і в нікуди
повз бари, шопи, мимо тих,
крутих, що виїхали в люди
на мерседесах дорогих.
– То як життя? – перепитаю.
– Та все минає… – відповість
і гляне вбік того трамваю,
в якім немає вільних місць.
– А як глагол?
– Полум’яніє.
і пропіка до сліз, до слів
«Прощай, свободная стихия»,
пора до інших берегів…
Не розчинилась наша туга.
Дорогу замели сніги.
А ми все ходимо із другом
за колом коло,
круг за кругом,
і все не вийдем на круги
своя…
