В дубовій кроні стука дятел,
і розкотились жолудята,
лиш кілька їхніх шапочок
звиса з розгублених гілок.
Така ж, як дуб отой, стара
ворона каркає, злітаючи –
і страх підводить вуха заячі
і, ніби заєць, завмира.
А хвиля небо розгойдала, –
і, влаштувавши переблиск,
засперечалися дзеркала
за кожну тінь, за кожен лист,
що кружеля над плином синім…
Як перед Богом ліс осінній
прозорий весь, легенькі тіні,
поміж яких лише єдина,
лише моя важка сьогодні,
немов на терези Господні
упала чорна, як провина.
А часу обмаль, щоб розкаятись
допоки обрії відчинені.
І золотим горить окрайцем
під берегом зоря вечірня.
