Я знала те, що будуть сльози, мука,
багато праці марної, дрібної,
невидної і часто, дуже часто
даремне вжитої. Не тільки надгороди
за все те я не жду, а ледве-ледве
від власного картання захищаюсь
і ледве стримую докори свого серця
за те, що завинила без вини.
Коли часами в сутіні щоденній
яскрава квітка щастя процвіте,
її приймаю не як надгороду, –
як дар, як диво, як нежданий рай,
відкритий на хвилину з ласки неба,
як легендарний з папороті цвіт.
А потім, коли знов наплине сутінь,
я думаю: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так мусить бути…
Може, хутко прийде
година та, коли в сльозах побачу,
що я навік зів’яла, помарніла,
і квітка щастя раз назавжди зникла,
як легендарний з папороті цвіт.
Заплачу я кривавими сльозами, –
так, певне, плакали вигнанці з раю, –
але й тоді скажу: я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
так мусить бути…
Хоч би вже не сутінь,
а тьма сувора залягла кругом,
я ще не здамся, буду прислухатись,
чи не заглух в душі мій давній грім,
тривожно думкою загляну в саме серце,
чи в ньому ще спалахують часами
колишні блискавиці, – а як ні,
якщо мене зима пройме до серця,
мою весну таємну переможе,
мої дивниці-квіти поморозить,
то я скажу: ні, я сього не ждала!
Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
так жить не варт!
Мені себе не жаль,
Коли б же ти мені не помарніла,
Моя небесна квітко, зоре ясна,
ти, що світила в найтемніші ночі
моїх сумних та хмарних молодощів,
що з бур, туманів, через море люте
мене вела своїм шляхом злотистим.
Переживи мене! В холодне, тихе море
страшного небуття не побоюся
на хвилях, золотих від твого світла,
поплинути. Красо моя! З тобою
ніщо не страшно, а без тебе – все,
життя, і праця, і кохання навіть
мені страшне, – я не стерплю їх, зоре,
як ти погаснеш…
