Ліна Костенко – Умирають майстри, залишаючи спогад: Вірш

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (5 оцінок, середнє: 4,80 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Ліна Костенко – Умирають майстри, залишаючи спогад":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Ліна Костенко – Умирають майстри, залишаючи спогад: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.