На місто падає імла.
Звичайний день. Осіння сутінь.
І вогник тягнеться до скла –
Минулим, нинішнім, майбутнім.
І вже на відстані руки
Незримі тіні проростають.
І прокидаються свічки
Очима тих, кого не стало.
І ці маленькі пломінці
Стають тихенько перед кожним,
Щоб на окраєць у руці
Дивитись строго і побожно.
Щоб милосердя – мов закон.
Щоб жити – й хвильки не прогаять…
І наша пам’ять ланцюжком
Між цих свічок перебігає.
- Наступний вірш → Діна Бондар – Пам’ять
- Попередній вірш → Іван Низовий – Новела-спомин
(Оцінок ще немає)