Зовуть мене Оленкою,
Оленкою маленькою.
Над річкою Веснянкою,
Як перейти полянкою,
За садом-виноградом
Живу я із матусею,
З сестричкою Настусею.
Матуся робить в полі,
Настуся ходить в школу,
Мене ж не пишуть в школу,
Бо я росту поволі.
Мені ж говорять: не пора —
Не доросла до букваря!
Дідусь сміється з мене:
«Твій ріст в ріці, Олено.
Купайсь частіш з дітками —
І виростеш, як мама!»
Всі дні в ріці купаюся,
А ріст не прибавляється…
І звуть мене Оленкою
Малою та маленькою.
А маму звуть Петрівною,
По гречці — королівною!
В матусі є бригада,
Земля побіля саду,
А на землі врожай
Росте на цілий край.
А люди кажуть дивно:
«Росте у нас Петрівна
На пшеницях, на просі,
На житі, на горосі,
На гречці чорнокосій!»
Виходить, Ріст не в річці, —
Він ходить у пшеничці,
Він ходить в житі, в просі,
В чубатому горосі,
У гречці чорнокосій!
Коли б із Ростом стрітися,
У пояс уклонитися,
Сказать йому тихенько:
«Це я, мала Оленка,
Росте у мене мама,
Настуся із книжками…
А я усе — як лялька,
На себе глянуть жалко!..
Мене не пишуть в школу,
І не беруть у поле,
І не везуть з бригади
У Київ на наради…
Сиди лиш біля дому, —
Кругом біда малому!..
Я прошу вас у гості
І прошу трішки росту.
Мені б лише почати
Настусю доганяти,
А далі вже дарма —
Я виросту сама
На пшеницях, на просі,
На житі, на горосі,
На гречці чорнокосій…»
За тихою полянкою,
Над річкою Веснянкою,
За садом-виноградом
Скриплять-дзвенять уключини,
Деркач озвавсь заучено,
Машина йде по двору,
І мама скоро-скоро
В свої поля збирається —
Це ранок починається.
Я хочу теж в машину,
На поле, у долину,
Де дядя Ріст гуляє,
Де все-усе зростає.
Беру мерщій хустинку,
І ляльку, і корзинку, —
Скоріш до тину з хати.
З машини всі дівчата
Сміються наді мною:
«Куди нам із тобою?»
«Куди нам із малою?»
«А я в бригаду вашу!..»
«Ще мало з’їла каші,
Іще рости, Оленко,
Бо зовсім ти маленька!»
Машина чмихнула, пішла
Понад Веснянкою з села,
А я стою з хустинкою,
Із лялькою,
З корзинкою.
На ляльку сльози —
Мов горох…
Отак і плачемо удвох.
Дідусь іде, сміється:
«Оленка розіллється,
І стане із Оленки
Струмок
Або ставок
Маленький».
Не хочу розливатися,
Мені б в поля добратися,
Де колос виростає,
Де дядя Ріст гуляє.
Я сльози втерла фартушком
І вже біжу над бережком
У хусточці-обнові,
У платтячку бордовім.
Сміється хтось в долині:
«Дивіться, на стежині
Червоний вузлик котиться,
І де такий уродиться?»
«Та це ж мала Петрівни,
По гречці — королівни».
«Куди ж це босоніжка
Собі мандрує пішки?»
А я бігом лужком —
І в поле.
Жита, жита навколо,
Шепочуть тихо колоски.
Гойдають зернятка важкі.
Стаю навшпиньки,
Та рука
Не досягла…
Не доросла
До колоска!
Рости, гойдайся, жито,
З тобою добре жити,
Тобі я трошки
Пособлю —
Навкруг волошки
Прополю…
І знов біжу стежиною,
Стежиною, долиною,
Долиною, горбками,
Усе під колосками,
Усе під теплим вітром,
Під сонечком привітним.
І ось побіля гаю
Вітрець гречки гойдає,
На гречці дзвонять бджоли,
І мед летить із поля
На теплих крилах і якраз
Влітає в вулики до нас.
Тому й співає гречка
Від корня до вершечка.
Стаю навшпиньки, та рука
Ледь-ледь не досягла,
Ледь-ледь не доросла
До самого вершка!
Стою, дивлюсь навколо —
Лиш я і сонце в полі,
Нема ріки Веснянки,
Згубилась десь полянка,
Нема села в долині
І ляльки у корзині.
Стою, дивлюсь навколо —
Лиш я і сонце в полі.
Ніде нікого вдалині…
Чи не заплакати мені
За рідною матусею,
За вченою Настусею,
За річкою, за хатою,
За лялькою кирпатою?..
«Це хто у полі бродить? —
На стежку дід виходить,
До мене дід сміється: —
Ну де таке візьметься?
Тебе, скажи, не журавель
Приніс з неораних земель?»
«Та ні, дідусю, я з села,
І я сама сюди дійшла».
«Це ти сама сюди дійшла?
З якого ж ти прийшла села?»
«З села я невеличкого,
Із того, що над річкою,
Над річкою Веснянкою,
Над самою полянкою.
Туди ідуть машини,
Живуть там героїні,
Людей великих — півсела,
І тільки я одна мала».
«Воно адреса ясна:
Дванадцять сіл прекрасних
Стоять над річкою собі.
Куди ж, скажи, іти тобі?»
«Іти мені стежиною,
Широкою долиною,
Гречками, пшеницями,
Високими житами,
А далі вже лужками,
Усе над бережками,
Де в’яжуться човни,
Де любо жить мені».
«А хто у тебе мати,
Скажи, її як звати?»
«Зовуть її Петрівною,
По гречці — королівною…»
«Так ти, мале, Петрівни?
По гречці — королівни?
Я дуже радий просто.
Ти йшла до когось в гості?»
«Та ні, ішла не в гості —
Шукала дядю Роста,
Бо тяжко жить маленькою,
Маленькою Оленкою:
Тебе не пишуть в школу,
І не беруть у поле,
І не везуть з бригади
У Київ на наради;
Сиди лиш біля дому, —
Кругом біда малому!
А так би я по ниві
Вела б до гаю співи.
Полола б я волошки —
Все поміч людям трошки.
Дідусю, ви не Ріст часом,
Що піднімає все кругом?»
Дідусь розгладив довгий вус,
Дідусь до мене усміхнувсь:
«Звичайно, донечко, я — Ріст!
Я піднімаю поле, сад і ліс,
Мої тугі зернята
Сильніші за гармати.
Я засіваю все зерном,
Любов’ю,
Дружбою,
Добром!
Мої сади навкруг цвітуть,
Мої дуби до хмар ростуть!»
Дідусь мене
Садовить легко на плече:
«Дивись, навкруг врожай тече.
Дивись, маля,
Навкруг росте,
Цвіте
Твоя земля!
У добрі дні,
У добрий час
Хороше все росте у нас!
І ти вже, донечко, ростеш!»
«Невже росту?»
«Авжеж!
Ну, а тепер полями
І прямо аж до мами!»
Біжу-лечу стежиною,
Широкою долиною,
Долиною, горбками,
Усе під колосками.
Позаду ж Ріст всміхається,
На мене надивляється,
Говорить із вітрами,
Щоб я росла, як мама:
На пшеницях, на просі,
В чубатому горосі,
У гречці чорнокосій…
«Із букварем іди в життя,
Поміж людьми рости, дитя!»
Ми в лузі маму стріли.
«Ти де, мале, бродило?
Усіх перелякала…»
«Я в полі виростала,
Шукала дядю Роста,
Проси його у гості!»
Матуся усміхається,
До Роста наближається:
«Спасибі, бригадире…
Оленка десь не в міру
Турбот вам завдала.
Ходімо ж до села,
Бо ви тепер наш гість,
Шановний дядю Ріст!» —
І засміялись так разом,
Що аж луна пішла лужком…
І з того дня мене в селі
Зовуть малою лиш малі,
А так дивуються усі:
«Росте дівча, мов на росі!»
І я росту угору,
Піду у школу скоро,
Бо вже купила букваря,
Хоча і кажуть: не пора…
А я гадаю, що пора,
Вже доросла до букваря,
Бо як навшпиньки стану,
Тоді уже дістану
До самого вершечка
Матусиної гречки.
