За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.Тарас Шевченко. “Кавказ”.
У горах Чеченії — грім,
Відлунює на Україну.
Московія топить в крові
Свободу і творить руїну.
Шаліє імперія зла,
Народу викручує руки…
Хижацька природа орла,
Мертвеччини прагнуть круки.
І крекче хазяїн Кремля
(яка історична дрімота!):
“Кавказ — то підлегла земля,
Російська то вотчина-вота.
Змішаю із кров’ю, збомблю
І Грозний, і гори, і доли…
Я в сплячці зимовій не сплю —
Страж Конституції стольний.
Розпався Совєтський Союз,
Та є ще велика Росія,
Нехай намотають на вус
Усі, хто про волю мріє.
Не дам! Не пущу! Суверен…
До біса усіх автономів!..”
Живе федерації ген,
Оформлений в код пригноблень.
Гнобителько, хижа Москво!
Червона од крові вампірко!
Підтверджуєш свій статус-кво:
Ти — чорна космічна дірка.
Історію пишеш не ти —
Історію творять народи,
Що їх ти змогла загребти,
Та втримати далі — годі!
Бо встав і чеченець, інгуш,
Абхазець, татарин, аварець…
Ти волі народів не руш!
Бо ти їм не брат. Не товариш!
Кавказ — не підлегла земля,
То — воля висока й могутня.
Кавказ значно вищий Кремля.
Кавказ — Прометей розокутий!
