1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,
Що з нього вийде —
Невідомо,
Побачимо, якої зацвіте…
А що я — пуп’янок,
Що я вже вийшов, —
Не бачать
І не годні оцінить.
Чекають квітки
Чи, скажімо, й плоду,
Щоб славити й не славить —
Як кого.
Про пуп’янок мовчать
Собі ж на шкоду:
Від теплих слів
Я розцвіту — змилую зір
І подарую плід —
Вогонь безсмертя.
2.
Я — дерево
Старе посеред лісу
В гіллі усохле,
В корені — живе.
Мене забули
Хмари, птахи й люди.
Щоправда, іноді туристи
На вогнище своє
Мене торощать,
Щоб я пекло їм картоплини й гріло.
Вже ген лишився
Тільки голий стовбур —
Порепаний, просвищений вітрами.
Та памятаю:
Усідався дятел,
Спізнало я щоб старість-самотину;
А ще — сороку тіточку-крикуху,
Що на мені
Про всіх пащекувала,
Кору невдячно кігтями деручи.
Та ще, пригадую,
Заліз на мене хлопчик —
Малий поет —
І в захваті гукнув своїм друзякам:
— Я — на вершині
Й бачу всі верхів’я.
Поляни, степ, і море за горою!
То ж я пишаюся:
Було найвищим
Поміж дерев свого густого лісу.
Та жаль, що нині я —
Не дерево, а стовбур,
Такий собі самітник-неотеса —
Серед молодших, що угору пнуться,
Щоб до моєї долі дорости…
А корінь мій —
Живий,
Глибокий,
Дужий —
Не забуває жодного листочка,
Якого вітер часу мене взяв.
Болить мені ця пам’ять невмируща!
Чи знає листя, із якої гілки?
Чи знає гілка, стовбура якого?
Чи знає стовбур корінь свій?..
Із коренем я
Деревом
Зовуся.
