Не нарікай, що в праці день при дні,
Що скоротилися і сни, і ночі,
Бо мить і вічність так болять мені,
Що серце розривається на клоччя.
Ти не питай, чому болять віки
І мить чому у серці, як отрута:
То крапля Часу Вічної Ріки
Моїм устам кує мовчазні пута.
Мовчання — срібла вічна мерзлота,
Палким словам густе холодне сито…
Поету найстрашніше — німота:
Без слів він — мить, а з ними — вічно жити!
