Десь тут шлях свій починала Віта,
Туманами сивими повита.
Від ріки, яку шукати годі,
Залишилась назва у народі.
Віта, Віта! Мрійники-поети
Тебе мають антиподом Лети.
Ти — Життя. А хто ж із нас не мріє
Про сонет, що вічністю зоріє?..
У заплаві,— може, трохи вище,—
Є старе селянське кладовище.
Тінями синівської любові
Похилилися хрести дубові.
І частіше, ніж сини далекі,
Ті хрести провідують лелеки.
Тьохкають пташки різноголосі
Та заходять на світанку лосі.
Випинаючи на шиях жили,
Позирають на хрести й могили.
Ніби згадує душа лосина,
Що лишила десь людського сина.
Ніби саме з неї серед літа
В край безсмертя витікає Віта…
Киньте Байкове, померлі друзі,—
Йдіть шукати цвинтаря у лузі.
