Знов тюремна параша. Не ліпша й не гірша,
Ніж усюди, де випало бути мені.
В дверях клацає вічко…
Пишу цього вірша,
Примостивши папір на тюремній стіні.
Я вже звик. Я умію продертись крізь цеглу,
Власне тіло залишивши наглядачам.
Дніпре! Душу мою зустрічай непідлеглу,
Де рибалки рушають в обійми ночам.
Їхні руки розмірені та обережні.
Заворожено хлюпає в берег ріка.
Обійшовши босоніж кущі прибережні,
Я постукаю в шибку старого Марка.
Порадію, що знов ощенилася сука,
Що Марко ятері доплітає уже —
І вселюся у тільце прудкого онука,
Що із дідом улітку луги стереже.
Заживу, набираючись досвіду й сили
Там, де в воду упали живі небеса…
…А чому ж це ви, діду, мене не збудили?
Ні, не хочу взуватися —
Тепла роса…
І піду, побіжу — не шукай до обіду.
Привітаю над стріхою лелеченят.
Потім вистежу лося по мокрому сліду,
Перевірю, чи ярка надбала ягнят…
Раптом душу неждана краса переможе —
То червоний, то синій, то райдужний цвіт.
Зупинюся у травах і вигукну:
— Боже!
Тут найменше стебельце —
Невивчений світ.
Це непросто: схилитись і думати вголос.
А повз вуха бджола пролітає на мед…
Вдарить грім — наче небо навпіл
розкололось.
Так почнеться філософ. Почнеться поет…
Клацне вічко у дверях —
І я повернуся.
Грати цілі — поглянь: не підпиляно прут.
У заплаві залишу кучерики русі —
Тут я дід, не онук…
Я пострижений тут.
Враз тривога: а звідки у камері сіно?
Хтось кричить. Непереливки наглядачу…
Ні, не вірять, що вмію ходити крізь стіни.
З головою укриюся —
Й зарегочу.
