Боже! Ти є в небесах чи немає?
Вийшовши в поле, молюсь, як завжди,
Силі, що землю в долонях тримає —
Доброму Богові Сковороди.
Боже! Сьогодні достоту відомо,
Чом Ти мене у окопах зберіг:
Кривда вернулась до нашого дому,
Лихо шкребеться на отчий поріг.
Лихо, яке вже, здавалось, померло.
Та не судилось його перейти:
В сонце націлились атомні жерла,
В серце вп’ялися колючі дроти.
Шепчуть дерева, віщує лелека.
Мовлять скорботні обличчя жінок:
Буде й для мене дорога далека —
Буде і хрест, і терновий вінок.
Все я прийму, бо повинен, бо мушу,
Боже Тараса й Сковороди!
Дай тільки неба в натомлену душу
І подорожник до ран приклади.
Ласки жіночої дай на дорогу—
Дотик долоні, сестринську сльозу
І материнську недремну тривогу,
І затамовану в серці грозу.
Знаю, що зоряний дух переможе,
Хоч понад стріхами темінь густа…
Дай мені стати криницею, Боже,
Там, де від спраги вмирають уста.
_______________
День, який людство не забуде – 13 лютого 1974 року був висланий з Радянського Союзу О. Солженіцин.
