Художнику і поету, побратимові моєму Анатолію Луценку.
Давній звичай в серці молодому,
Ідучи на зустріч, я беріг:
– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –
Знову я ступив на твій поріг.
Щоб з довір’ям батька і дитини
Розділити радість чи журбу.
Щоб усі ми – діти України,
Наче хрест, несли свою судьбу.
А хрестів, як долі, не забути,
І під серцем ще ятриться біль…
Ти ж хотів людиною побути, –
Розділити з друзями хліб-сіль.
Наче бджоли, на твоїм порозі
Помислів розбурхані рої.
Та чекають, брате, нас і досі
Кам’янка і Саверці твої.
Де живуча мудрість родоводу
Знов тебе приводить до людей,
Де узяв ти слово у народу –
І, мов птаху, випустив з грудей.
Щоб летіло на вуста на волю,
На стежки, де в’яжеться спориш, –
І сказало про твою недолю –
Про Сибір, Освенцім чи Париж.
Та найбільш – про глиняну домівку
В три віконця, наче з-під землі,
Що звелася на скорботах віку,
Приютивши мамині жалі.
Все життя до отчого порога
Серцем припадав ти кожну мить.
Та – святая із святих – дорога,
Мов Чумацький шлях, тобі зорить.
Щоб на світ досхочу надивиться,
Цвіт і колір в серці зберегти,
Де Землі родинної живиця
Світиться сльозами доброти.
Спогади… Плачі і сльози житні.
Вже за плечі вічність обійма…
Ти ж хотів людиною пожити,
А часу і досі ще нема.
