Микола Вороний – Євшан-зілля: Вірш

Поема

До лучче єсть на своей земли костю лечи, ине ли на чюже славну быти.

Літопис, за Іпатським списком

В давніх літописях наших
Єсть одно оповідання,
Що зворушує у серці
Найсвятіші почування.

Не блищить воно красою
Слів гучних і мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання…
Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.

І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тім, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…

* * *

Жив у Києві в неволі
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його під час походу
3 ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догідно —
І жилось тому хлоп’яті
І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати,
Край чужий, чужі звичаї
Як за рідні, уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився…
В день не їсть, а серед ночі
Плаче бідний та зітхає,
Сну не знають його очі.

Ні від кого він не має
Ні утіхи, ні поради.
Світ увесь йому здається
Без краси і без принади.

Кличе він гудця до себе
І таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову.

«Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш,
Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю віщувати,
Словом, піснею своєю
Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю руську,
Ворогів наших країну —
Відшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним і дні і ночі,
Як давно вже виглядають
Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшану-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу рідного привілля!»

І пішов гудець в дорогу,
Йде він три дні і три ночі,
На четвертий день приходить
В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій,
Він до сина свого пана
І почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вітер у негоду,
Загула невпинна пісня —
Пісня вільного народу:

Про славетнії події —
Ті події половецькі,
Про лицарськії походи —
Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшні Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає
Бренькіт дужий, акордовий
І замісто його чути
Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо
Пісню тую, що співала
Мати синові свойому,
Як маленьким колисала.

Наче лагідна молитва,
Журно пісня та лунає.
Ось її акорд останній
В пітьмі ночі потопає…

Aле спів цей ніжний, любий,
Ані перший — сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце;
Він сидить німий, байдужий.

І схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія
Тут, на грудях, в сповиточку!
І тремтячими руками
Розриває він сорочку

І з грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.

Що це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
3 ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло горло, сперло груди.

«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!»

Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно прохожали —
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі — гудці народні,
Що співали—віщували
Заповіти благородні,—

А проте тієї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!

Аналіз поеми “Євшан-зілля” Вороного

Написана ще у 1895 році поема за мотивами легенди, викладеної в Іпатіївському літописі. Микола Вороний, перебуваючи на Полтавщині, зауважив, наскільки великою проблемою для українців є відмова від рідного краю, від рідних культурних традицій ‒ і виклав свою версію легенди.

Головна ідея твору ‒ людина має бути вірною рідній землі. Краще бути похованим на батьківщині, як жити в пошані на чужині.

Структурно поема складається з трьох частин. Перша ‒ розповідь про літопис, друга ‒ виклад сюжету легенди й третя ‒ звернення до моралі читачів із закликом згадати про рідну землю.

Сюжет власне легенди простий ‒ київський князь взяв у полон улюбленого сина половецького князя і виховав його як свою дитину. В результаті юнак забув рідний дім. Його батько посилає до Києва співця, який мав нагадати хлопцю про Батьківщину. Коли пісні не зачепили серця бранця, співець запропонував хлопцю понюхати євшан-зілля (полин) ‒ і перед очима хлопця постав степ, він все пригадав і повернувся додому.

У творі застосовано чимало символів:

  • Євшан-зілля ‒ дух рідної землі;
  • Вовк ‒ свобода;
  • Сокіл ‒ прозорливість;
  • Син ‒ майбутнє роду й держави.

Використані в поемі й символічні числа ‒ «три дні й три ночі».

Епітети, застосовані у творі, притаманні для українського фольклору ‒ «славетнії події», «вдача молодецька», «край рідний», «край чужий» тощо. Часто вживаються повні форми прикметників та займенників ‒ «тую», «свойому». Автор вживає як авторські новотвори ‒ складні слова на зразок «пишнобарвний», які роблять твір схожим на поеми давньогрецькі, так і застарілу українську лексику ‒ «твар» (лице), що надає поезії особливого колориту.

Твір насичений простими й виразними порівняння ‒ слово точиться «мов кровʼю», пісні описуються «мов скажена хуртовина», «наче лагідна молитва».

Майстерність передачі історії пояснюється активізацією різних органів чуття. Половецькі пісні від гудця створюють образ звуковий, зорові образи ‒ вигляд половецького степу («пишнобарвний і квітчастий»), фізичні відчуття («стисло горло, сперли груди»), аромат євшан-зілля у комплексі створюють ефект присутності.

Головна ідея викладена прийомом кільцювання ‒ про неї автор починає розповідати на початку поеми й завершує розповідь описом актуальності згаданої проблеми для українців та риторичним зверненням до персоніфікованого образу України: «де того євшану взяти»?

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Микола Вороний – Євшан-зілля":

Відгуки до поезії: 1

  1. Ірина

    У цьому вірші поет торкнувся патріотичної теми. Особливість цієї теми у тому, що патріотизм тісно пов’язані з природою. І тут думки автора не змінюються він це передає в кожному рядку.

Залишити відповідь

Читати вірш поета Микола Вороний – Євшан-зілля: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.