Пам’яті Ернста Юнґера
Це хлопчики, що приручають змій.
Вони безстрашні, і вони співають.
Їх білі сорочки, неначе сніг
над свіжою могилою, літають.
Під чорним оксамитом їх штанців
горять коліна, зідрані в походах
на мармурових скелях. Голоси
тонкі, але ще тонший чистий подих.
Їх абсолютний слух гримить, як грім,
від капловухих вух до ніжних ребер.
…Немає фальші в почутті моїм
до Тебе, мій Володарю, до Тебе.
О ця любов, холодна і ясна,
ця честь сталева;
немов кристал, солева й крижана
і кришталева!
Це ті уста, що закривають шов
на рані сонній;
неначе кров, що крапле з підошов,
стає росою.
Це та любов, що приручає змій
і б’є без жалю;
і вбити може, якщо образ Твій
змигне з кришталю
і вкаже пальцем на кривавий шлях
поміж покоси,
де сніг лежить на мертвих кораблях
і сплять матроси.
