(Матерям загиблих воїнів)
Було в жінки щастя… В ту весну далеку,
дарунок від Бога принесли лелеки –
так довго жадану єдину дитину,
мов сонечко яснеє, – крихітку-сина.
Своє янголятко кохала, плекала,
мов квітку, ростила, всю душу вкладала…
Злетіли роки несподівано хутко –
зростила орла одинока голубка.
І сином своїм не натішиться мати!
Їй тільки б радіти, онуків чекати…
Війна!.. враз пекельним вогнем налетіла
і “градами” душі людей обпалила.
На фронті синок. Від думок та від болю
поси́віла враз… але вірить у долю,
з дороги не зводить заплакані очі –
чекає синочка од ранку до ночі,
а ночі без сну – у молитвах до Бога:
“Візьми МОЮ душу… за сина живого”…
Та Бог не почув… не достукалась мати…
Надіється, жде його… Звідки їй знати,
що тіло схололо у полі далекім…
вже й Богові душу віднесли лелеки…
З любов’ю та смутком, з небесного раю
синки споглядають –
їх мами чекають!
Хай гріють ці душі на край-небосхилі
подяки і шани народної хвилі!
