Одна-одинока берізка стоїть,
на гору Ай-Петрі журливо глядить;
ні велетні кедри – сусіди німі,
ні мірти пахучі не ваблять її,
фонтани про неї не мають ваги.
А ген на Ай-Петрі біліють сніги;
туди її думи, туди її очі
пильнують від ранку до темної ночі.
Вона споминає далекі гаї,
де сестри зростають на рідній землі.
Коли б її воля, коли б її сила –
з розкішного парку туди б полетіла…
