Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…”
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!”
Аналіз вірша “Чари ночі” Олеся
Вірш написаний у 1904 році і увійшов до збірки «З журбою радість обнялася». Прекрасний зразок інтимної лірики, який завдяки винятковій мелодійності було перетворено на романс. Тривалий час музика до цього романсу вважалася народною, проте наразі відомо, що її написав Василь Безкоровайний.
Головна ідея твору ‒ прославлення кохання як головного почуття у житті кожної людини. Вторинна ідея ‒ заклик цінувати свій час, адже втрачені нагоди не повертаються, тож треба отримувати задоволення від життя, здобувати маленькі радощі сьогодні і не відкладати все це на потім.
Ліричний герой може бути як закоханою молодою людиною, так і досвідченим чоловіком, який прожив життя й знає, як багато воно може подарувати й забрати.
Структура вірша ‒ кільцева, перша строфа є обрамленням і повторюється наприкінці твору.
У вірші використані такі художні засоби:
- Персоніфікація природних явищ ‒ «весна іде», «струмок воркоче», «обійми ночі», «бенкет весни»;
- Епітети ‒ «радісне», «скупі», «глухі й нечулі», «летюча», «палкі»;
- Метафора ‒ «струмінь власної душі», «бʼють піснями», «струни золоті»;
- Протиставлення ‒ швидкоплинне життя протиставляється смертельній вічності;
- Повтори ‒ «цілуй», «весна».
Для українського фольклору характерний паралелізм «людина-природа». Такий прийом використав у вірші, що належить до течії модернізму, й Олександр Олесь, проте він переосмислив символи, що зустрічаються у народній творчості і виклав їх у створених ним нових метафорах.
Загалом найяскравішими символами вірша є:
- Соловʼї ‒ кохання, мистецтво;
- Верби ‒ дівчата;
- Зорі ‒ недосяжна краса;
- Туман ‒ невідоме;
- Струмок ‒ людське життя.
Загальноєвропейським образом, який був використаний у вірші, є Фауст ‒ символ марно витраченого часу й прагнення повернути час назад.
Описуючи красу українського вечора й ночі, автор робить акценти на образах, що впливають на різні органи чуття ‒ спів соловʼїв, шелест листя (звук), «пахощі густі» (нюх), зорі, квіти, верби (зір), бенкет (смак). Це переносить читача у той момент, який змушує ліричного героя мріяти про кохання, створює ефект присутності.
Для модернізму характерні незвичайні рими і в цьому вірші вони також присутні ‒ «соловʼї ‒ цілуй її», «тумани ‒ пʼяні».
Цікаво, що ліричний герой прекрасно усвідомлює, що все прекрасне, і кохання зокрема, колись закінчується. І він розуміє, що кохання завершиться забуттям чи зрадою, проте закликає скористатися сьогоднішнім днем і кохати сьогодні.
