Помер рекрут в непривітній столиці
здалека від свого села,
від матері, убогої вдовиці,
від любки, що в селі жила.
Помер, не бачивши у час конання
ні слізки жалю, ні зітхання.
I вже єго везуть на чорнім возі,
в могилу піп єго веде,
музика грає марша по дорозі,
гурток вояків мовчки йде.
Лише не видко біля домовини
ні матері, ні любої дівчини.
Помер рекрут, і труби грають смутно
єму байдужому в труні;
під віком жалісної гри не чутно,
бо він лежить у вічнім сні.
Вже дзвонять дзвони на цвинтарній брамі,
вітають гостя, що спочине в ямі.
А там в селі єго убога мати
до нього пише лист дрібний:
«Мій сину наймиліший, що чувати?
Чому не пишеш, чи гнівний?
Кланяєсь Настя Василеві свому…
Чи ти приїдеш на Різдво додому?..»
