Дума-казка про діда й бабу, про Курочку рябеньку й Надібку золотеньку
Чолом і ралець моїй знаній
Як в омряці ночнім народного життя
Задниться день ясний духовної свободи,
Найперш усіх тогді прокинеться дитя
Пещене матері розумної, Природи.
По золотих дворцях і мазанках-хатках
Позбудить нас воно, байдужну челядь, сонну
І розсилає всіх, кому що до лиця,
На працю праведну, роботу чисту й чорну.
Царі й плугатарі однаково її,
Дитину ту чуйну, кукібливу, шанують,
І що ні повелить, ніхто не скаже “Ні!”,
Бояться погляду і нехотя працюють.
Бо матері своїй, розумній і грізній,
Всю правду виявить, а та не вибачає
І ділом розум свій покаже мовчазний:
Бідою й голодом недбах вона карає.
Так чинить Женщина. Так чиниш, Знана, й ти.
Ти рано встала в нас і челядь побудила,
Щоб кожен працював умом до моготи,
Кому духовна та свобода люба й мила.
Розбуркала й мене, старенького, да ні:
На працю ломову, голубко, не годжуся,
Від тебе ж я ральцем, коли даси мені
Потішить лінощі старечі, відкуплюся.
Ось на ралець тобі Куріпочку приніс.
Вона знесе колись яєчко золотеньке,
Знесе Надібочку, незнану між гульвіс:
Замкнене царство в ній, гарненьке, хоч маленьке.
Замкнене, поки хтось великий божий дар
Оберне на користь земляцтву – рідне слово…
Тогді розгорнеться і зажахтить, як жар,
Олжі страшилище і правди сила нова.
Чолом доземний моїй же таки знаній
І
Я знав тебе маленькою, різвою,
І буде вже тому з півсотні літ,
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ,
Боролись ми на раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Та в старощах ще краще полюбились.
ІІ
Скажи, коли б вернувсь ізнов той день,
Як бачились уперве ми з тобою,
Чи знов би ти співала тих пісень,
Що по світах летять було за мною?
Чи знов би ти, зачувши “дзень-дзелень”,
На мурозі лягала головою
І слухала музику тих копит,
Що до твоїх несли мене воріт?
ІІІ
О! Знаю, що коли б єси і з раю,
Конця й вінця усіх земних розлук,
Почула, що доріженьку верстаю
До тебе крізь дими пекельних мук,
І серденьком на силах знемагаю,
І падає знеможений мій дух, –
Позичила б ти крил у серафима
І ринулась к мені світ за очима.
ІV
І в морок злі зі світу чистоти
Метнулись би одним одна душею…
Перемогла б нечисту силу ти
Пречистою потугою своєю, –
І, в парі, ми в чудові висоти
Знялись би знов понад життя грязею,
І після всіх тривог і завірюх
Були б один блаженно тихий дух.
