Пісня V
Дума перва
Тихий ангел вибирає
Душу голубину,
Крильми стиха осіняє
Мовчазну людину.
І всі віри тій людині
Приступні здаються:
Теплі сльози милосердя
В неї з серця ллються.
Ні словами не сказати,
Ні в псалтир заграти,
Як дитину обіймала
Бідолашна мати.
Тільки ангел тихий знає
Ту святу хвилину,
Що небесний виростає
Цвіт з земного крину.
Знає і несе до Бога
Серця цвіт живого
І вітає цвітом жизні
Тричі Трисвятого:
«Веселися, Боже правди,
Праведним созданием,
Як лилії чистим цвітом
І благоуханнєм!
Як гармонія поету
Серце звеселяє,
Від Твого святого світу
Дух його сіяє:
Так ім’я Твоє велике
Між людьми святиться,
Що любов пречиста в серці
Без конця таїться.
І хвалитимуть вовіки
Всі земні язики
І стікаються від Тебе
Благодатні ріки».
Не струна д’струні на кобзі
Стиха промовляла,
Не псалтир свята се слово
Псальмою співала:
Світлий ангел легкокрилий,
Чистий дух любови,
В серці тихому в Заїри
Слово се промовив.
Не спускала любка ока
У царських палатах
З матері, що нила-мліла
В оксамитних шатах.
Як зустрілось око з оком,
Рученьки з руками
І вуста смажні з пухкими,
Свіжими вустами,
І в один дух, в одно серце
Дві душі злилося,
І все горе на часинку
Забуттєм взялося. —
За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.
Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощів хвилини
Конця дожидала.
Дума друга
Привела Маруся матір
У царські палати…
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.
«Дак оце ті, серце доню,
Хати на помості,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувиті гості?
Де ж той стіл попід богами,
Що з гостьми сидіти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?
Де ж твоє коханнє любе?
Покажи невіру!
Я готова простягнути
Шию під сокиру». —
«Тут коханого не маю, —
Прорекла Маруся, —
В самотині пробуваю,
Богові молюся». —
«Богові? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Ідольство дивитись?» —
«Хай спокоїться матуся!
Ось ходім в кімнату…
Має там чужа Маруся
Християнську хату.
Там з ліванської кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Україні
Попід рушниками.
Я пахущими квітками
їх щодня вбираю
І, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.
Згадую матусю й тата…
Де ж татусь наш, мамо?
Де він дівся-опинився?
Що його спіткало?» —
«Не питай: боюся, доню,
Думати і знати…
І язик німіє в мене,
Щоб кого спитати.
Я, мабуть, на Божих крилах
За Дністро летіла,
Ні тернини, ні байраків
Темних не гледіла.
Божі крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твій голосочок». —
«Ні, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.
І в Туреччині, матусю,
Є спасенні люде.
Поживем тут і побачим,
Що то далі буде!
До мене священик сербський
Рано й вечір ходить…» —
«Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?» —
«Ні, сам цар повеліває…» —
«Як! Отой невіра?» —
«Ні, матусю, в нього наша
У повазі віра.
Він, коли ти хочеш знати,
Змалку в злій напасті,
Крився хлопцем між ордою,
Вівці мусив пасти.
Кантемир його спровадив
У якісь Нагаї [57]…
Там знайшов він нашу мову,
Віру і звичаї.
Дак по-нашому й молився, —
(Сам се каже), — Богу,
І носив свитину нашу
Латану та вбогу». —
«Дак з тобою і говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!» —
«Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?» —
«Ох!.. Про ту лиху годину
Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
Тільки рідну дбаю». —
«О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,
За його лицарську душу
Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
Як береза, ллюся.
Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе…
І велике лихо?» —
«Що ж таке?» —
«Шепну на вухо.
Цар — людина справді…» —
«Як, щоб ти з царем укупі
Потонула в аді?» —
«Не потонемо: бо хоче
Потай охреститись
І моїм богам зо мною
День у день молитись». —
«Да воскресне Бог! — гукнула,
Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
Ніж сього дождати!
Се ж диявольська спокуса…
Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
Показав дорогу!
Ось яку… Ходімо, доню,
В образну кімнату…
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату…
Пагуба — чертог багатий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
З пекла умолімо».
[57] – Нагаї — Тобто Білгородська орда, чи Буджацька орда, чи Орда Малих нагаїв, чи Добруджська орда — одна із ногайських орд (феодально-державне утворення кочовиків (ногайців) на території від Північного Прикаспію і Приаралля до Тури і Ками і від Волги до Іртиша). Виділилася із Золотої орди і остаточно сформувалася у середині XV ст. У другій половині XVI ст. розпалася на Велику Ногайську, Алтннську і Малу Ногайську орду. Була у залежності від Кримського ханства і Туреччини. Кочувала між гирлами Дністра і Дунаю. Проти неї у XV—XVІІІ ст. вели боротьбу козаки. В 1770 p. перейшла під протекторат Росії. Незабаром була ліквідована.
Дума третя
Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.
Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.
То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, —
До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.
Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.
Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.
Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.
І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.
Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.
«О Пречиста Діво — Нене! —
Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.
Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!
І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.
І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;
Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, —
Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!
Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає
Дивний сей невіра!»
Як струна д’ струні на кобзі
Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
Мати доповняє:
«О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
Із небес дивилась,
І хоч материнські муки
Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
З неба простирала.
І звізда твоя на землю
Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
Сонцем засвітилась.
Ти сіяла, та й страдала,
І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.
Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не мушу!
Не життє, молю, не втіху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
В труднім серці лиху!»
Дума четверта
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос…
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв’яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться — ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
«О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?» —
«Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов’ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую». —
«Доню! — прорекла старенька. —
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою». —
«Дай, — рече тогді Заїра, —
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати».
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
«О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!» —
«Я нещасна із нещасних, —
Прорекла Маруся, —
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!»
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
Дума п’ята
«Мамо, цар!» — рече Маруся,
І тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.
Обізветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звіром ядовитим.
«Не про вас я цар… Прийшов я
Гістю привітати
І тобі, кохана, слово
Радісне сказати:
Патріарх сьогодні служить
Всім своїм собором
В Сербській церкві, і співати
Будуть гарним хором.
Вас обох туди галера
Повезе молитись
І на службу християнську,
На народ дивитись». —
«Царю! — прорекла старенька. —
Ті галерні муки
Гірко бачить, мов сама я
Впала кату в руки». —
«Та галера, паніматко,
Зветься тріумфова:
Наготовлена к тріумфу
Славного героя.
Не годилось би цариці
На таке дивитись,
Ідучи до церкви Богу
Руському молитись». —
«А кому ж воно годиться?» —
«Бідному народу,
Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,
Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.
Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.
Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.
Бо ще й досі в нас у Кафі
Головешки тліють [58],
А в Синопі й Трапезонті
Попели біліють [59].
І крівцею над Босфором
Червоніють мури,
Що річками розливали
Хижі гайдабури». —
«Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре». —
«Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небі Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.
Наш закон велить нам правде
Під мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.
Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.
А над нами і над вами
Той самий Создатель,
Всіх народів цар верховний
І законодатель.
Коли Він за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.
Греки, серби, і болгаре,
І жиди, й вірмене,
І албанці, й молдаване
Хиляться під мене.
А ви що? Ви з Сагайдашним [60]
І на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.
І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п’янства, да гультяйства,
Та дурної волі.
Ви мститесь, говориш, нене, —
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!
Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.
Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.
Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,
Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.
Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!»
Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.
Затрусились руки й ноги…
«Не лякайсь, матусю, —
Каже цар, — і не турбуйся
За свою Марусю.
Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;
Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.
Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину».
Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум’янцем,
Як огнем, спахнуло.
Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:
«І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов’ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров’ю;
Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?» —
«Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!
Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати…
Схаменуться люде.
І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам’янець, на Київ
Наступлю п’ятою.
На Дніпрі-Славуті й Рос»
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.
Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.
І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги. Османа.
Я тобі й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.
І блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка між восходом
Сонця і заходом.
І не буде вже козацтво
Бурею літати
Та моє впокійне царство
Дерти-руйнувати.
А засяде по левадах,
По садах співочих,
Беручи поживу з стада
Та з волів робочих.
Не сумуй, моя лиліє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.
А тепер ідіть, молітесь
Богу предків ваших,
Да прихилить до нас душі
Ненавидців наших!»
І злегенька до Марусі
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха віддалився.
[58] – …у Кафі || Головешки тліють… — Кафа — середньовічна назва міста Феодосії. У XVI—XVII ст. була головним невільницьким ринком в Криму. Тут йдеться про штурм міста козаками в 1616 p., який супроводжувався великим розбоєм і руйнуванням. Тоді було визволено багато невільників.
[59] – А в Синопі й Трапезонті || Попели біліють. — Синоп і Трапезонт (Трапезунд, Трабзон) — міста в Туреччині. Козаки у 1614 p. здійснювали походи на ці міста. Як стверджують історики, до Трапезунда не доходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азією. Згодом козаки здобули Синоп, спалили арсенал і всі кораблі в гавані. Темі штурму міста Трапезунда присвячена «комедіо-опера» К. Гейнча «Поворот запорожців з Трапезунда» (1842).
[60] – Сагайдачний Петро Кононович (?—1622) — гетьман українських реєстрових козаків. Здійснив ряд успішних походів до Криму і Туреччини, очолював козацьке військо у Хотинській війні 1620—1621 pp., де був смертельно поранений. Дбав про розвиток української культури, з усім кошем вступив до Київського братства.
Дума шоста
Мати мов німа стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:
«І тебе він не займає
І не обіймає?» —
«Ні, матусю: коло мене
Навіть не сідає.
Він царює, верховодить
За моїм порогом:
Тут постоїть, поговорить
І відійде з Богом.
Їдьмо, мамо, помолімось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Від її не мушу». —
«О! Молімося, дитино,
Ще за двох до Бога…
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?»
І, схилившись на Марусю,
Мати заридала…
А чого Левко здобувся,
Ніже не сказала.
