Пісня VII
Дума перва
Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Падишах своїй цариці
Берло довіряє!
Берло, жизні знак і смерті,
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями.
І не море на Босфорі
Вре та в берег плеще:
Від тополі до тополі
Чадра чадрі шепче…
І не вітер по дібровах
Чинарі гойдає:
До чалми чалму розмова
Тиха нахиляє.
«Мабуть, вже кончина світу,
Що султан великий
Догоджає без завіту
Норовам русинки.
Повеліла — і знак смерті,
Жизні, ба й потуги
У руках блищить у неї,
Турку для наруги.
На коліна (о пророку!)
Став перед блідою,
І назвав (о стид Востоку!)
Дівою святою.
І своє наслідне берло
(О сини й унуки!),
Мов жіноче веретено,
Їй подав у руки».
Дума друга
Віє вітер, повіває,
Синє море грає;
Золотом його з заходу
Сонце заливає.
Та ні золота на морі,
Ні на небі сонця
Не вбачає бідний бранець
Із свого віконця.
Угорі над головою,
Мов каганчик, сяє,
Мутним світом кострубаті
Мури обливає.
Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.
О, яке ж воно й життє у домовині!
Серце ниє у неволі на чужині;
Думка вороном літає по Вкраїні,
Кряче-плаче, покланяється родині,
Та нема рятунку при лихій годині.
Сорок їх сидить у башті без одного,
Що коня в степу сідлали вороного,
Не питаючись, не боячись нікого, —
Тих, що бурею на море налітали,
На лиман, мов стадо лебедів, спадали,
Кого стріли, жакували-пліндрували,
Супротивного у полі трупом клали,
В Чорне море каменем німим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,
На невольницькі базари налітали,
Козаків-братів з неволі визволяли,
По Вкраїні рідній славою сіяли,
Мов квітки в городі, пишно процвітали.
* * *
І понуро мовчать молодці низові чуприндири…
Без одного сидить їх у башті десятків чотири…
Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі,
І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.
Дума третя
У віконечко їм милосердна рука подавала
Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала.
А про борщ в’язники, вже який в нім і смак, забували,
Сировцем да потапцями душу гіркую питали.
Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки;
Дознають на прикові короткім страшенної муки.
На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Україну простору та вольну, свій рай, споминають:
«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.
Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!
Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.
Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,
А діди у твоїх покаянних печерах молились,
А батьки на тобі за козацькії вольності бились.
Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!
Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,
Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,
Ненавидників наших лихих хоч не б’єш, то лякаєш.
І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!
І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,
Пристановище певне старої козацької водії
Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,
Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам’ятаєм.
А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,
Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,
Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!
Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,
Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».
* * *
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;
«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?
Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?
Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.
Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,
І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.
Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,
І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.
Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.
Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.
Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.
А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.
О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?
Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?
Чи не тим, що неділі святої в походах не штили
І по п’ятницях бубни, цимбали по ринках водили?
Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали
І святого хреста на себе мимоходом не клали?
Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем’ям штовхали,
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?
Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,
Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,
Їх дівоцькою кров’ю сліпих кобзарів наповзли,
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.
За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».
Дума четверта
Обізветься на се тихим гласом Левко: «Гей, панове!
Ви — козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.
Вас попи та дяки напідпитку малого навчають,
А великого вчити й на путь наставлять забувають.
Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись
І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.
Непитущого ви за гетьмана собі обібрали,
Через п’янство ж своє у неволю погибельну впали.
То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю:
Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.
Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли,
По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи.
Не так гірко мені з молодими літами прощатись,
Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.
Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну
І не скаже: «За те Кочубей у неволі загинув,
Що не кидав п’яниць із чайок у безодню морськую:
Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.
І не кожен по страті в обитель Господню полине:
Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине.
Дак нехай він і в пеклі з’ясує, що в слові і ділі
Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі.
Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,
Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, —
Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю…
Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю
І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись:
З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись.
Шанував я Марусину матір, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.
Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небі з землі любовався.
До криниці, панове, ходив я щоранку світочком
І втікав потай миру вишневим садочком.
Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.
Бо течуть із царициних рук милосердія ріки,
І Господь її душу за се не оставить вовіки.
Я й на небі її не бажаю за рученьки брати,
І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.
Оддалік там на неї любовно я буду дивитись
І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись».
Дума п’ята
По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,
І засови у кунах залізні, важкі завищали.
І дві поли широких дубових дверей розчинились,
На порозі два янголи з неба в сіянні з’явились.
Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.
Червоніло на заході сонце… Маруся й Заїра,
Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,
На козацьку біду та на нужду страшенну дивились
І, вжахнувшись, одна до ‘днієї плечем притулились.
«Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,
Що в таку превелику біду та в неволю попались?
Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,
Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». —
Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
«О! Тепер я, — рече, — ні царів, ні катів не боюся». —
«Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,
Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?»
«Я Маруся, — рече, — Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали».
Затрусились невольники бідні з журби та з печалі
І від туги тяжкої лицем до землі припадали.
«О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» —
«Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,
А за душу мою милосердного Бога моліте.
Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,
У темницю до вас непорочними крильми летіла.
Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:
Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.
Бо поїхав далеко на влови султан із башами,
І до ранку владичиця я над землею й морями.
Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.
І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,
І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.
У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,
Поставами без міри кармазину й сукон наклала,
І габою турецькою добре звеліла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.
Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким».
І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.
Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.
«Духу мій! — прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —
Наступила хвилина гіркої земної розлуки…
Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила,
Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла,
Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цілувала!»
Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…
Покотилось із рук у Марусі Османове берло.
«З твоїх уст я п’ю смерть, — прорекла вона, — добре се знаю,
І кончину мою поцілунком солодким вітах».
І закрилась полою своєї царської порфіри,
І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.
«О, спасибі ж тобі, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!»
Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали
І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.
«Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.
Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу».
Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос,
Мов той дзвін великодній, і зв’яв у комишників волос.
«О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.
Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
І Марусину славу із роду та в рід передаймо».
Дума шоста
Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Кантемир галеру в море
Сам випроводжає!
Тріумфову проводжає
Пинду правовірних,
І на ній із вітром грає
Корогов невірних!
І не хвиля на Босфорі
Мармури змиває,
Чадра чадру зустрічає,
За руки хапає.
І не вітер крутить хвилю,
В кучері звиває:
До чалми чалма белькоче,
Стиха промовляє:
«Кінець світу наступає:
Серце-бо жіноче
Всім Стамбулом повертав,
Як само захоче.
У руках в джавурів клятих
Шабельки блискають.
На наругу нам з гармати,
Пливучи, гримають.
І несе їх вітер буйний,
Мов стрілу по морю,
І співають гайдабури
Про козацьку волю.
Ні, не нам, не туркам править
Світом сим широким:
Переважила русинка
Нас умом глибоким».
Як народиться між ними
Цар її удачі,
Наш Восток не раз гіркими
На морі заплаче.
Як народиться ж цариця
З розумом Марусі,
Не одна тогді присниться
Нам біда й на суші».
