І
Із башти своєї стражник озирав
Серед ночі тихе, німе кладовище,
А місяць на небі, мов сонце, сіяв,
Освіжував пишно мертвецьке жилище.
Аж ось ворухнеться мовчуща могила,
Одна, друга й третя… Якась дивна сила
Мерці на весіллє нічне підняла.
ІІ
Жінки й чоловіки, старе й молоде,
Багате й убоге, ченці і миряне
В танок у довгезних сорочках іде,
Забувши, що гарне було і погане,
Що в пинді між людьми на світі пишалось
І що, в своїх злиднях, од миру ховалось,
Усіх їх змішала, зрівняла земля.
ІІІ
Уперше побачив танок сей стражник,
Однак не злякався, а зареготався:
Бо з малку малого до мертвих привик.
А все-таки дивом таким дивувався,
Що й мертві без дуру в землі не лежали,
Нічною добою до гурту встрявали.
Зотліє, а втіхи йому ще кортять!
ІV
Міркує, а білі й руді кістяки
Об кістку кістками навзаєм бряжчали.
Що на вечорницях дівки й парубки,
Вони те в мертвецькім танку витворяли.
А далі струснули із себе й манаттє…
На іншому ветхе, гниле тілько шматтє,
Стида в танцюристих ніже не було.
V
Вбачивши ж лукавий, як мудрий стражник
Мерцями своїми старими втішався,
До вуха нетязі любенько приник:
“Твій рід, мов бджолиний, вночі розгулявся,
Дивись, і нове вже скидає манаттє…
Не струхло в могилі, не рветься на шматтє.
Воно б тобі, друже, про дещо здалось”.
VІ
Слухняний на раду ночну куцака,
У хвіртку пробравсь він крізь крату залізну
І нову сорочку в старого дяка
Потіг… Ласий здавна був на даровизну…
Аж ось “кукуріку” півні заспівали, –
Мерці, похапавши манаттє, втікали.
Стражник ледве хвіртку залізну замкнув.
VІІ
Замкнув, да зостався під хвірткою дяк,
“Сорочку, злодюго, верни!” – репетує, –
І ламлеться в крати залізні кістяк.
Стражник заховався, оглухнув, не чує.
Він рад би сорочку дякові й подати,
Да страшно: боїться – не видержать крати
І впустять у башту мерця кістяка.
VІІІ
Лютує-бушує під кратами дяк,
Зубами залізо гризе мов стальними:
Бо мусить в сорочці лежати кістяк,
Який би ні був він голяк між живими..
Аж ось і півночі півні заспівали, –
Всі чари почезли, всі мари пропали,
І в друзки розсипавсь зубатий кістяк.
