Поховали – закопали
У могилу силу;
Пишним лавром іскрасили
Дорогу могилу.
Не так лавром іскрасили,
Як слізьми зросили,
Що не стало на Вкраїні
Віщової сили.
То була спасенна сила,
Що взяла могила,
Щиру правду проявила,
Очі нам одкрила.
Крізь туман письменства клятий
Зирно прозирнула
І з занедбаної хати
Сяєвом сяйнула.
І, як древле серед ночі
Ясла возсіяли,
Так людські незрячі очі
Світ во тьмі вбачали.
І, як древле страх великий
Обуяв мамону,
Став лякатись мотлох дикий
За царську корону.
І, як древле пролилася
Чиста кров пророча,
В осяйну главу впилася
Відьма-потороча.
Упилась нудьгою в розум,
Жизнь із серця ссала,
І полуночним морозом
Цвіт наш пробивала.
Люта відьмо-поторочо,
Божество єхидних!
Ти нас мороком морочиш,
Бідолах незгідних.
Заморочивши, рикаєш
Про царську державу,
І химерами лякаєш
Нашу душу мляву.
Низько, низько похилились,
Будем ще хилитись,
У неволі, лихій долі,
Нарізно різнитись.
