На майдані уві Львові
Бачу – кам’яниця
Проти сонця золотою
Надписсю блищиться.
“Народный Дом” надписано…
Якого народу?
Чи того, що по всіх селах
Носить жиду воду?
Чи того, що в біднім краї
З панством розкошує,
Ляцьким оком позирає,
Ляцьким серцем чує?
Чи того, що в Святоюрі
Ні про що не дбає.
На “хлібах духовних” салом
Товсто обростає?
Може, це того народу,
Що в газетах пише,
На вельможних і заможних
Важко духом дише?
Ні! не бачу й тут народу:
Брехунці нікчемні…
Так брехали в давні давна
Кобзарі корчемні.
І до того добрехались,
Що в старці пошились,
Коло церкви замерзали,
Коло пекла грілись.
І впросились до лукавих
У сусіде жити,
Під панами й козаками
Сковороди гріти.
Де ж той нарід заховався,
Що тут Руссю зветься?
О! коли б то він озвався
До живого серця!
Справді б “Дом” тогді “Народный”
Руським був притулком,
А не сонного попівства
Темним заковулком.
Люба б назва ся блищала
Вдень і серед ночі,
Людям серце звеселяла,
Просвіщала б очі.
Не мовчав би сей будинок,
Мов німа могила:
Ожила б душа народна
І заговорила.
Врозумила б водоносів
Жидові юркої:
Знали б, як ослобонитись
Від нахаби злої.
Перестали б недоляшки
“Ляхом вирубати”,
Земляків своїх мізерних
В “бидло” повертати.
І годовані “духовним
Хлібом” без заслуги,
Може б, трохи з туші спали,
Як воли під пуги.
А газетники б з калюжі
Брехень ізорнули
І на світ їх мертві душі
Чесно позирнули.
Зрозуміли б, що є чорне
І що біле в людях,
І як серце благородне
Б’ється в чистих грудях.
