На небі пожежа західня палає.
Земля червоніє принадним рум’янцем.
Заснула вродлива, весела, щаслива,
І небо над нею темніє… стемніло.
І понад сонною красою стиха
Повіяло холодним вітерцем,
І блискавка німа, очей утіх,
Десь засвітилася і згасла. Манівцем
Простує повновидий… вище, вище,
І лампою посеред неба став,
І тихим, любим світом засіяв
Над мовчазною рівнявою степовою.
О степова картино ночі,
Сіяннє неба, сну землі!
Береш ти красотою очі,
Чаруєш серце й помисли мої.
Як степ розкинувся широко,
Заснув у сивім тумані,
Так я спокоюсь одиноко
В чужій, сумній, незнаній стороні.
Покину палицю старечу,
Та й годі хати вже шукать!
Забуду жизні колотнечу –
І тут в самотині заляжу спать.
Травою вітер не колише,
І в пишній, свіжій красоті
Земля, як мати, легко дише,
Голубить кволе серце сироті.
Квітки на ложе одиноке
Ллють-видихають з себе мед,
А небо зоряве високе –
Над ним золотоіскрявий намет.
