Дзвонімо ще в кубки, в ковші золотії,
В прапрадідні дзвони гучні-голоснії!
Гей пиймо, не лиймо! Вино не вода:
Веселощі серця губити шкода!
Всього скоштував я, і щастя і горя,
В принадах і в бурях життєйського моря,
То рай божий снився мені навесні,
То в пеклі тонув я, в жалю глибині.
Були в мене друзі, та все лицеміри,
Що правди в них менше, ніж в кубочку піни;
У тебе ж вся правда, червоне вино!
Ти правдою славне й за Ноя було.
Жіноче кохання хтось інший одмінить,
У тебе ж, мій кубку, нема переміни.
Не має жаль міри, не має й ваги,
За кубком же дружні й самі вороги.
Як знинуть з коханнєм літа молодії,
Ми дзвонимо в кубки, в ковші золотії,
І серцем веселим вітаємо знов
Давнезних знакомих – і дружбу, й любов.
Як скриньку Пандори колись відчинили,
І лиха й турботи у світ напустили,
Під напливом горя й усякого зла
Єдина відрада нам в кубку була.
Нехай же довіку він дзвонить, блискучий,
З душі проганяє насуплені тучі…
Сумні чи веселі, ми всяк помремо;
Втішаймося ж кубком, покіль живемо.
Нехай золотий ківш блищить і на небі
В руках у богині, веселої Геби!
Нехай він на милость гріхи нам простить,
А вічная правда сумних веселить!
