“Що се за гук під ворітьми я чую,
І восклики на замковому мості?
Довгенько вже з гостьми я бенкетую,
Та ще чогось мов ждуть шановні гості”. –
Промовив цар, і слуги посилає:
“Нехай співець в царській моїй світлиці
Свою народну думу заспіває,
Як у гаю співають вольні птиці”.
“Вітаю вас, високославне панство,
І вас, величні, благородні дами!
Стою, немов ізнявсь у гірнє царство,
Що сяє разом з сонцем і звіздами.
Хто зорі сі назвав би по іменню?
Ні, не мені титули їм складати.
Потуптесь, очі, тиходумно в землю:
Не час вам дивом дивним дивуватись”.
Рече – і крильми орліми, перстами,
Потужно вдарив… задзвонили струни.
Перекликались і громи з громами,
Співали й солов’ї під їх перуни.
Зумився цар: народна пісня духа
Йому й його царятам підіймала.
З увагою розумною він слухав
Слова, що старина завітувала.
“О співче! Ти в своїх словах крилатих
Прийняв од господа “благе даяннє
І вивершений дар” нас возвишати
Над наше царюваннє й пануваннє.
Ідіте ж, вірні слуги, принесіте
Важкий ланцюг з скарбівні щирозлотий
І на співця шанібно возложіте
Ясу царської нашої щедроти”.
“Ні, царю! Я співаю так, як птиця,
Що мій вітьми житло розкішне має…
Про іншу стать ланцюг той знадобиться,
Мене ж мій спів аж надто вгонобляє.
Коли ж мені дозволиш попросити
Вгоноби-шани, попрошу одної,
Щоб дано меду доброго запити,
Чола п’яного, спів перед тобою”.
І кінву срібну взяв співець за вухо,
І вихилив у груди голоснії,
І, як зробилось у тій кінві сухо,
“Благословен, – рече, – сей дар огнистий!
Благословен і дом той знаменитий,
Що пращурні меди в льоху ще має!
Хто хоче в світі благодатно жити,
Нехай моє той слово пам’ятає”.
