Павло Глазовий – Залізний характер: Вірш

— Нам, мужчинам, дорікають: їздячи трамваєм,
Ми, мовляв, жінкам ніколи місць не уступаєм,
Бо, мовляв, ще є мужчини некультурні й грубі.
В цьому треба розібратись, громадяни любі.
Якось їхав я трамваєм, а уздовж проходу
Натопталось душ п’ятнадцять женського народу.
Треба місцем поступитись. А кому охота?
Ти стоятимеш, а сяде тютя жовторота.
Я до публіки й звернувся: “Женщини і дами!
Хто найстарша і найтовща буде тут між вами?”
Всі мовчать, як без’язикі, мов заклало вуха.
Я й кивнув одній бабусі: “Йди сідай, старуха!”
А вона попалась, видно, із єхідних штучок.
“Та сиди вже там, — говорить, — теж мені онучок”.
Я до іншої звертаюсь благородно й чітко:
“Ви, по-моєму, найтовща. Йдіть сідайте, тітко”.
А вона стоїть, як скеля, наче й не до неї.
Не оцінює культури й чемності моєї.
Я до третьої заходжу з іншого вже краю.
“Вам, мамашо, скільки років стукнуло?” — питаю.
А вона скривилась гірко і сказала строго:
“То тебе об стінку лобом стукнули малого!”
Як почув таку я фразу, сів на місце зразу.
Більше женщинам я місця не давав ні разу.
І мене тепер не стягне найсильніший трактор.
Ми, мужчини, теж умієм показать характер.