Павло Тичина – Гаї шумлять: Вірш

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене
мов ластівку.

Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.

Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.

Аналіз вірша “Гаї шумлять” Тичини

Ритмомелодика та пейзажі вірша «Гаї шумлять, я слухаю», який належить до виду пейзажної лірики, зачаровують читача з першого рядка. Поезія наповнена враженнями ліричного героя, який настільки захоплений і окрилений картинами природи, як дивовижним дарунком, що вони переповнюють його душу і він хоче поділитися своїми почуттями з усіма. Поезія перейнята радісним сонячним настроєм героя, який вслухається, як «гаї шумлять» та як дзвенить дзвін, милується розмаїттям хмаринок, усміхається сонцю, радіє життю. Він ніби веде діалог з самою природою, розкриває перед нею свій невимовний захват і подяку за красу рідної землі, яка так гармонійно зливається з його почуттями. Це й визначає тему вірша — гармонійне єднання чарівності природи і людських почуттів як віддзеркалення краси пейзажів.

Головна думка — захоплення цим злагодженим єднанням, коли всі навколишні барви, всі звуки відзиваються у серці героя щирими струнами радості.

У вірші немає пасивного споглядання, природа ніби спілкується з героєм, дякуючи за радість від замилуванням нею. Вона, як і герой, який говорить: «душі моїй так весело», радіє, «купаючи мене, мов ластівку».

Це порівняння розкриває повноту найпотаємніших почуттів людини, адже в дитинстві всі мріяли літати. Поезія вражає багатством мови: епітетами «шепіт трав голублячий», «нивами-приливами», метафорами «дзвін гуде», «думки пряде», асонансами «Милуюся. Милуюся-дивуюся», порівнянням «неба край, як золото», які викликають перед внутрішнім зором і слухом читача надзвичайно поетичні картини і теж викликають світлий настрій і радість від повноти життя.

Словами «когось все жду, співаючи… кохаючи» автор висловлює думку, що не тільки ліричний герой, але й кожна людина живе у передчутті кращого, дивовижного, дякуючи оточуючій природі за підтримання його сподівань. Поезія вчить любити природу, таку співзвучну порухам людської душі.

Як апофеоз краси оточуючих пейзажів звучить завершальна частина вірша — сонячний диск, який ховається за обрій, ніби розколюється навпіл: одна частина ще сяє на небі, а друга віддзеркалюється у річці, і вона «горить-тремтить… як музика», викликаючи відблиски музики у вразливій душі ліричного героя.

Віршований розмір — двостопний ямб і вид строфи — семивірш (септима), точні рими «шумлять-біжать», «іду-жду», «милуюся-дивуюся», «золото-поколото» надають поезії неповторної музичності.