Павло Тичина – Гаї шумлять: Вірш

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.

Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене
мов ластівку.

Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.

Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.

Аналіз вірша “Гаї шумлять” Тичини

Ритмомелодика та пейзажі вірша «Гаї шумлять, я слухаю», який належить до виду пейзажної лірики, зачаровують читача з першого рядка. Поезія наповнена враженнями ліричного героя, який настільки захоплений і окрилений картинами природи, як дивовижним дарунком, що вони переповнюють його душу і він хоче поділитися своїми почуттями з усіма. Поезія перейнята радісним сонячним настроєм героя, який вслухається, як «гаї шумлять» та як дзвенить дзвін, милується розмаїттям хмаринок, усміхається сонцю, радіє життю. Він ніби веде діалог з самою природою, розкриває перед нею свій невимовний захват і подяку за красу рідної землі, яка так гармонійно зливається з його почуттями. Це й визначає тему вірша — гармонійне єднання чарівності природи і людських почуттів як віддзеркалення краси пейзажів.

Головна думка — захоплення цим злагодженим єднанням, коли всі навколишні барви, всі звуки відзиваються у серці героя щирими струнами радості.

У вірші немає пасивного споглядання, природа ніби спілкується з героєм, дякуючи за радість від замилуванням нею. Вона, як і герой, який говорить: «душі моїй так весело», радіє, «купаючи мене, мов ластівку».

Це порівняння розкриває повноту найпотаємніших почуттів людини, адже в дитинстві всі мріяли літати. Поезія вражає багатством мови: епітетами «шепіт трав голублячий», «нивами-приливами», метафорами «дзвін гуде», «думки пряде», асонансами «Милуюся. Милуюся-дивуюся», порівнянням «неба край, як золото», які викликають перед внутрішнім зором і слухом читача надзвичайно поетичні картини і теж викликають світлий настрій і радість від повноти життя.

Словами «когось все жду, співаючи… кохаючи» автор висловлює думку, що не тільки ліричний герой, але й кожна людина живе у передчутті кращого, дивовижного, дякуючи оточуючій природі за підтримання його сподівань. Поезія вчить любити природу, таку співзвучну порухам людської душі.

Як апофеоз краси оточуючих пейзажів звучить завершальна частина вірша — сонячний диск, який ховається за обрій, ніби розколюється навпіл: одна частина ще сяє на небі, а друга віддзеркалюється у річці, і вона «горить-тремтить… як музика», викликаючи відблиски музики у вразливій душі ліричного героя.

Віршований розмір — двостопний ямб і вид строфи — семивірш (септима), точні рими «шумлять-біжать», «іду-жду», «милуюся-дивуюся», «золото-поколото» надають поезії неповторної музичності.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (15 оцінок, середнє: 3,60 із 5)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Павло Тичина – Гаї шумлять":

Відгуки до поезії: 4

  1. Не кто

    Дуже багато читали!

  2. давид

    хороший вірш легко вчиться на память

  3. Мілана

    Легко вчити дуже цікавий віршик

  4. максим

    дуже легкий вірш та легко вчиться на пам,ять

Залишити відповідь

Читати вірш поета Павло Тичина – Гаї шумлять: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.