Павло Тичина – Лю: Вірш

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.
І раптом якось повно! Люлі — лю…
Півні (вікно) і повінь зеленого пива

(крізь вікно) —

все звучить на О.
— Не розумію. “Марсель Етьєн!

Марсель Етьєн!” —

кричали з прапорами. Тепер в землі. Ти
кажеш — і я умру?

Геть через усе життя прослалось легато (гудок
на заводі) Годі! заголубій і на мою долю.

Люлі — лю…

І тільки пташка за вікном:

тріолями, тріолями!

— А якже краса? І невмирущість? —

Пригадую (аж

смішно): повік з тобою! —

заприсягала кохана. —

Очевидячки люди лише по духу енгармонійні.

Бо

всі трагедії й драми — врешті є консонанси.

— Вставайте! у місто вступила нова влада!

Розплющую очі (“консонанси”).

На стіні від сонця густорямне вікно

як огнистий

дієз…

Антистрофа

Іще й тоді, як над безмежною водою
паслися
табуни вітрів, —
іще й тоді, як гори затряслись, порепалась

земля,

а по шорсткій, госткій, гострій як мечі
траві
різні поповзли потвори —

— Хмари, на сонці хмари грались
безтурботні.
Ніжні форми дитинні! — витончені
обриси! —

кому

вони були потрібні?

Дикун наївшися сирого м’яса, довго
стежив
за ними незрозумілими очима й
несвідомо
нюхав квітку,
подібну до будяка.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Павло Тичина – Лю":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Павло Тичина – Лю: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.