Той сад, і ніч, і зорі —
де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти рада йшла.
А в серці — мов крик…
А серце розривалось,
бідне, прощалось
з тобою навік.
Ти їдеш в далекий край…
прощай, люба,
прощай!
Ой строгий життя закон:
востаннє глянь з вікон,—
я кличу тебе весь час,
життя ось розлучить нас!
Як гарно було нам!
Та я… я знову сам.
- Наступний вірш → Павло Тичина – Високо знялись ми ввись
- Попередній вірш → Павло Тичина – О Космосе великий наш
(Оцінок ще немає)